Bogatyr.com.ua / Людина, що тягає бензовози: Тет-а-тет з найсильнішим у світі
   Гість
Ім'я

Пароль

Запам'ятати мене



Реєстрація
Забули пароль?

   Веб-конференція
Конференція
Список запитань

   Опитування
Яка команда стане найсильнішою на Чемпіонаті світу в Криму?

Австрія
Великобританія
Ісландія
Литва
Німеччина
Росія
США
Україна



   Статистика

   Зараз на сайті
Гостей: 6
На сайті немає зареєстрованих користувачів

Користувачів (всього): 65480
Новачок: MarkHRovon

   RSS-лента
RSS лента

   Каталоги
Украина онлайн

 
   Людина, що тягає бензовози: Тет-а-тет з найсильнішим у світі

Якась ця весна не така, як усі інші перед нею. То тобі Клочкова виявилася найшвидшою у воді, то будь ласка – Кличко чемпіон , то глядіть – Руслана перша на Євробаченні, а тут іще й Василь Вірастюк найсильнішим у світі визнаний. Не весна – осінь надврожайна!.. Якщо про попередніх ми писали, то оцього найсильнішого перестріли вперше. І молодчина Руслана, коли про нас про всіх і про Василя Вірастюка в тому ж міху сказала: ми можемо себе поважати як нація!

– Отож, брате Василю, – звертаюся до найдужчого 142-кілограмового велетня, найбогатирнішого богатиря, який так сперся на столик у кав’ярні, що тому ніжки підігнулися, – як ти до такого життя дійшов?

– Йшов-йшов та й дійшов. Жив як усі, ходив, як усі, їв, як усі. І одного разу пішов кидати не мішки з цукром та борошном, а взявся гирі та штанги піднімати та й виявився найсильнішим. А взагалі-то, ти про що?

– Це ж скільки треба їсти, аби таким бугаєм, вибачай на слові, вимахати?!

– Він їсть, аж гай шумить, – сказав хтось, і я помітив маленьку жіночку, яка виглядала з-під біцепса Василя – його дружину. – Можете записати рецепт для інших пань в Україні. Тож – висипаю я до ванни півмішка моркви, так само буряка, стільки ж картоплі, свинячу ратицю, заливаю водою, вставляю два нагрівачі й варю до готовності.

– Насправді ж, то, звісно, жарт, – відмахується Василь. – Хоча у школі посміювалися, як там мама Вірастюків, бідна, певне, днює й ночує на кухні? Їм я, як і всі нормальні люди. Не більше і не менше. З дитинства я такий. До речі, брат такий самий. Тільки він, Ромко, старший на кілька літ, і не в богатирські ігри бавиться, а диски та молоти метає. І я метав, поки легкою атлетикою займався, поки в Івано-Франківському фізкультурному технікумі займався.

– Певне, у школі дражнилися?

– Ой, і дражнилися. Я комплексував, злився, лупив усіх, кого вхоплю. Те все робив, поки старший брат не підказав, як відповідати. Він навчив казати: вижени із себе глисти й будеш такий красивий, як я. Після цього вже вони комплексували. Хіба ж погано було б, коли б усі були такої ж статури? Вчитися я ніколи не хотів. Малювання, співи, фізкультура – єдині предмети, з яких мав позитивні оцінки. Співаю досі, малюю рідше. Брат також малює. Час від часу. Єдине, що мене ніколи не переставало переймати, – то це мій зріст. Перестав якось рости на метрі сімдесят. Думав – усе, торба! Щоби трохи вирости, спав на витяжці, різні пристрої вигадував. Десь вичитав про відомого стрибуна в висоту, що він, де ходив, там стрибав, дотягувався, до чого міг. От я також взяв те за звичку. Дострибував до найвищих листків, гіллячок. У нас же багато дерев у Франківську. Страшенно кортіло хоч на сантиметр вирости. От і досяг – ріст пішов-пішов-пішов… Коли закінчив технікум, треба було вибирати. Запропонували роботу водія-охоронця. У Львові. Навіть і не думав, що колись у спорт повернуся. Хоча ніколи й не полишав тренування. Завжди у тонусі був. А потім Володимир Миколайович Кіба запросив на змагання. Виступив у Ялті. І виграв. Відтоді став тренуватися в серйознішому товаристві.

– Дружина теж займається спортом?

– Зараз – тільки дитиною. А раніше дуже займалася. Вона майстер спорту зі спортивної гімнастики. Потім дуже напористо бралася за фітнес і навіть стала чемпіонкою України з цього виду. Вона киянка. Її дівоче прізвище – Світлана Забіяка. – У тебе народився син, я чув?

– Так, і такої ж будови, як я! Мої кубки та медалі – його улюблена забавка. Батьки ж зовсім не такі, як ми, сини. Зате прадід, розказував колись тато, був ого-го! На цвинтарі він нам показував його могилу й розповідав, що тому свідомо поставили найбільшого хреста, такого, що височить над іншими на метр. У Тисменецькому районі мій дід був головою колгоспу – з отакими кулаками.

– Повернімося у наші дні. Ти взагалі-то усвідомлюєш, що половина дівчат України закохана в тебе, інша ж – у Кличка?

– Мені то якось так собі. Не надто уваги приділяю поклонницям. Я – серйозно жоната людина.

– А поклонниці й справді, – знову почувся тихий голосочок дружини, – з палаючими очима після виступів просять автографа й щосили пнуться вщипнути Василя за тріцепса. Але мені подобається, як він тримається.

– Про Кличків тепер. Отож, вони найсильніші боксери, ви найсильніші стронґмени. Тож, коли ці дві пари звести два на два – хто кого, як вважаєш?

– Правду кажеш – правильно нас називати саме стронґменами. Бо так і називається цей вид спорту – стронґмен. Що ж до Кличків, то бочки носити, тягати вантажівки – у них жодних шансів нема. А ось на рингу вони вправніші. Тут без суперечок. Та й не конкуренти ми, аби сперечатися. Ми в різних амплуа відстоюємо честь держави.

– Такі м’язи, як у тебе, напевне приваблюють не лише дівчат. Чи кримінальні елементи не пробують вербувати?

– Однозначно – ні! Ніколи цього не було, ніколи цього не буде. Навіть якщо не вистачатиме на прожиття, ніколи не піду не тим шляхом.

– Оте змагання, яке на Карибах, коли ви у напівфіналі англійців, а у фіналі німців залишили позаду, коли відбулося?

– Та давненько вже, ще восени. Півроку монтували те все та продавали в Америці та ще десь. До українського глядача дійшли ці змагання зі значним запізненням. Після того я вже їздив до Штатів, в Огайо. На змагання «Арнольд-класік». Один з організаторів – Шварценеґґер. Навіть сфотографувався з ним. Там я виборов шосте місце. Шосте – цілком нормальне, якщо зважити, що травму отримав. А так міг би й до трійки влізти – по очках був «тісняк». Щоби запросили ще раз – якраз у шістку й треба втрапити. А вже за два тижні по Арнольді був у Польщі. А потім – з поляками ж у Києві, у «Меридіані». Наступна ж суперсерія, на яку поїду завдяки вдалому виступу в Огайо, має бути 10–11 липня в Москві. Та шістка, яка була на «Арнольді», буде й там. Іще чотирьох добавляють на місці. Після Росії має бути Швеція. За підсумком шести цих серій – фінал.

– Маєш, Василю, конкретну команду, маєш контракти? Чи, може, в якийсь інший спосіб у цьому виді спорту заробляєш на ту ванну з борщем?

– Далася тобі та ванна… У нас нема ніяких клубів, ніякої такої системи. Але, хвала Богу, на відміну від інших атлетів, у мене є стабільний спонсор. Його логотип мушу мати на собі під час виступів, а він мене спонсорує, в чому треба. Крім того, заробляємо на змаганнях. По-різному виходить… Ось хоч би в Арнольда, який переплюнув навіть чемпіонат світу, за перше місце давали новий «хаммер» та 16 тисяч баксів. А на світовій – тільки 37 тисяч. На «Арнольді» платили всім – по десяте місце. Узагалі-то на всіх змаганнях платять непогано.

– Зараз твоя вага – 142 кілограми. Пам’ятаєш той час, коли перевалило через сотню?

– Гм… Ні, не пам’ятаю. Нетризначної ваги не пам’ятаю. Чи то у школі ще було, чи раніше? Навіть не скажу напевне. Не можу сказати, що то м’язи лишень. Є кілька кілограмів і зайвої ваги. І не питай, чи важко з нею жити. Я звик до неї, як жінка до коси. Не уявляю себе меншим і легшим. Бойова вага – 145. Тож зараз я від’їдаюся. Перед змаганнями, коли посилено тренуюся, качаю м’язи – спалюю зайве й набираю рідних 145.

– Тебе, мабуть, шарпають родичі-сусіди, аби щось підняти, перенести? Узагалі, тридверну шафу на який поверх без передиху виносиш?

– Ніколи, навіть як хтось дуже просить, на такі штуки не йду. Стараюся відмовлятися. Бо нестандартні речі призводять до небажаних травм. Тим більше, що люди, далекі від атлетики, пнуться помагати, не відаючи, як заважають і шкодять. Ну їх у баню! Навіть розкажу тобі такий момент: вантажили ми з приятелем колесо. 400-кілограмове. У Львові. На КамАЗа. А в нього борт – метр сорок. Узялися по драбині. І тут один чувак вигадав, що вона не витримає, що вона прогнеться й, нічого не кажучи, ззаду – шарп ту драбину! Ми вдвох зависли. Разом з нами колесо. Здоровезне. Добре, не пішли до асфальту головами. Дяка Богу, що нікого не вбило. От маєш тобі – комусь щось помогти. Люди переважно важкі предмети підіймають зовсім не так, як слід те робити. Обирають легший. Легший шлях – не завжди той. Часто чую: «Підіймав мішок картоплі й спину підірвав». Все через те, що неправильно підіймав. Беруть далеко попереду, або ж з горбатою спиною. Подивись навіть на штангістів – як вони ходять, які в них спини. Ніхто зі спортсменів не підійматиме вагу не з прямою спиною. Так і говориться – встав спину! Що таке – 50 кг картоплі?! А він піднімає, зігнувшись у дугу, а хребець – хрясь і вилетів.

– Щоби тягати вантажівки та бензовози, зупевне, треба мати тренера? Чи сам тренуєшся?

– Поки був у Львові, сам займався. Зараз маю доброго тренера. У Києві. Це Віктор Сергійович Налєйкін. У нього тренується й Олексій Соловйов. Він досі виступає. З ветеранами. Тренуюся щодня, крім неділі. По півтори години. За повною програмою – всі силові вправи, які можна придумати. Мені, на відміну від пауліхтерів, необхідно прокачувати «мєлкатуру». А це можна робити тільки в спеціальних умовах. Тому мій спонсор допомагає займатися у спеціальних залах. Перед змаганнями завжди легко підхопити вірус. Так у мого Романа чомусь. Він готується-готується, і раптом простуджується. Він зараз на шляху до Олімпіади в Афінах. Я – до Москви. Тому демісезонні протяги минаємо, ніби зовсім не богатирі.

– Насамкінець, спробуймо «позмагатися» в армреслінґ, отут ось, на цьому столі?

– Ти б Каспарову також запропонував партійку в шахи побігати? Ну, давай-но, став руку, лишень спершу хай дружина сфотографує нас. Тільки ти не ображайся потім…

газета Вечірній Київ №78(17264)
П'ятниця, 28 травня 2004 року
 


  © 2002-2008 Bogatyr.com.ua
  Створення сайту: студія креативного дизайну «Арт Депо»