Bogatyr.com.ua / Василь Вірастюк: Своїх кумирів я вже переміг
   Гість
Ім'я

Пароль

Запам'ятати мене



Реєстрація
Забули пароль?

   Веб-конференція
Конференція
Список запитань

   Опитування
Яка команда стане найсильнішою на Чемпіонаті світу в Криму?

Австрія
Великобританія
Ісландія
Литва
Німеччина
Росія
США
Україна



   Статистика

   Зараз на сайті
Гостей: 4
На сайті немає зареєстрованих користувачів

Користувачів (всього): 65480
Новачок: MarkHRovon

   RSS-лента
RSS лента

   Каталоги
Украина онлайн

 
   Василь Вірастюк: Своїх кумирів я вже переміг

Хто з нас в дитинстві не захоплювався казками про богатирів, не уявляв себе на місці Кирила Кожум'яки, який за раз міг розірвати 40 шкір, чи Котигорошка, що лише під вечір ловив пожбурену вранці в небо кількапудову булаву... Та богатирські витівки — не лише легенди. І в наш час не перевелися козаки, котрі заввиграшки можуть перевернути кілька 400-кілограмових автопокришок, прогулюватися з вантажем по 200 кг у кожній руці або й протягти на 18 метрів п'ять зчеплених між собою трамвайних вагонів загальною вагою 101,5 тонни. Ці та інші не менш вражаючі рекорди — на рахунку найсильнішої людини України, неодноразового учасника і призера світової першості силовиків-«стронгменів», третього в списку найсильніших людей планети Василя Вірастюка.
Народився галицький лицар в Івано-Франківську 22 квітня 1974-го (тобто завтра якраз відзначатиме 30-річчя). Спортом захопився ще з дитячого садка: футбол, плавання, вільна боротьба і кульова стрільба — всього потроху спробував. А повністю розкрити таланти допомогла легка атлетика, зокрема — штовхання ядра. Вирішальну роль у цьому зіграв старший брат Роман, який у третьому класі вперше привів Василя до Івано-Франківського манежу фізкультури і спорту.

«Батьки в мене звичайні, і сам я мав проблеми зі зростом...»

— Василю, у вашій родині всі такі богатирі? — з цього почалася наша перед'ювілейна розмова.
— Як це не дивно, але батьки не такі великі, як ми з братом. Зріст мами — 168 сантиметрів, батько також не надто високий — 175 см. Якось сталося, що ми, діти, от такими виросли. Правда, кажуть, наш прадід був майже двометровим велетнем. Та й я народився з непоганими параметрами — п'ять кілограмів при зрості 68 сантиметрів. А взагалі, я пішов слідами старшого брата. Рома завжди був і залишається для мене кумиром.
— Розповідають, що свого часу у вас були проблеми зі зростом?..
— Справді, був час, коли я не ріс. Але допомогла стаття в газеті, де йшлося про одного стрибуна у висоту. Він для того, щоб рости, навіть спав у спеціальному апараті, який його витягував: фіксував себе на ліжку, а до ніг прив'язував тягар для нічної розтяжки. Цю статтю мені показав Роман і настроїв мене так: якщо хочеш вирости, то нічого не бійся і не комплексуй. І я почав тренуватися: бачив на дереві якийсь листочок — так і тягнувся до нього, стрибав, доки у ріст і не пішов.

Ядром на прожиття не заробиш

— А хто порекомендував вам спробувати себе у штовханні ядра?
— Передусім, мій тренер, майстер спорту міжнародного класу, заслужений тренер України Іван Григорович Шарий. Це тренер від Бога. Він підготував майже 20 майстрів спорту і двох майстрів спорту міжнародного класу — мене й мого брата. Саме він, зваживши на всі мої можливості й фізичну підготовку, порадив узятися за ядро. Ну й приклад брата заохочував. Роман і досі лишається одним із лідерів нашої олімпійської команди в штовханні ядра. Він був шостим на Олімпіаді в Атланті, виступав у Сіднеї і зараз готується до змагань в Афінах.
— Що ж змусило вас попрощатися зі збірною?
— Одна з головних причин — скрутне матеріальне становище. Останні півроку, коли ще займався штовханням ядра, я отримував мізерну зарплату — 105 гривень. Хіба можна на ці гроші нормально харчуватися й тренуватися мені, людині вагою 135 кг? Тут якраз запропонували роботу у Львові. Треба було вибирати, спорт чи робота. Після довгих роздумів віддав перевагу останньому. А потім захопився змаганнями «стронгменів». Це видовищний вид спорту, він користується популярністю в усьому світі, його купує телебачення, і це дає змогу існувати й самим учасникам шоу.

«Призовий телевізор ми відібрали в Олександра Багача»

— А на шоу богатирів як уперше потрапили?
— Усе почалося із «Богатирських розваг», які Олександр Багач (теж відомий у минулому штовхальник ядра. — Авт.) регулярно організовує в Броварах. Ми вперше приїхали туди з братом у 1997 році й одразу посіли перше й друге місця. Вийшла навіть курйозна ситуація: перед фіналом я з братом гостював у Багача, і він усе повторював, що на кухні йому бракує телевізора, але завтра відбудеться спортивне шоу богатирів, і в нього він з'явиться як приз. А тут вийшло так, що обидва телевізори за перше й друге місце дісталися нам із братом, Багач став лише третім. Він був вражений.
Потім Володимир Киба, президент Федерації найсильніших атлетів, знову запрошував нас до участі у подібних змаганнях, але тренери збірної, щоб уникнути травм, заборонили нам виступати. Уже після того, як я пішов із легкої атлетики, я ще раз себе спробував — це був 1999 рік, змагання в Ялті, де я з п'яти вправ виграв чотири. Після цього не пропускав жодного старту.
— Перший же мій виступ на міжнародній арені в цій царині відбувся у рамках святкування 800-річчя Риги в 2001-му, я там посів 4-те місце. Через рік став третім у змаганнях за звання «Найсильніший у Центральній Європі» і взяв Гран-прі міжнародного турніру в Зальцбурзі (Австрія).
Але серйозно мене почали сприймати лише після участі в змаганнях суперсерії IFSA (Міжнародної федерації найсильніших атлетів світу), які проходили наприкінці 2002 року на Гаваях. Я тоді став шостим серед найсильніших. Для організаторів і вболівальників це був шок, бо до того мене в світі просто не знали. А коли наступного року в Замбії на чемпіонаті світу серед «стронгменів» я посів третє місце, зі мною почали рахуватися по повній програмі.
— Після вашої участі в змаганнях богатирів «Арнольд классік» на призи Арнольда Шварценеггера в Каліфорнії цього березня, де ви були шостим, «Залізний Арні» назвав вас найперспективнішим богатирем світу...
— Якщо чесно, то я особисто цього не чув, мені сказали, що це передало Бі-Бі-Сі. Я стояв близько біля Шварценеггера, коли він вручав на сцені призи переможцям. Потім ми сфотографувалися. Я за Арнольдом спостерігав збоку, і він на мене справив приємне враження: простий, нормальний чоловік, без якогось натяку на зірковість.

«Карлсон і Самуельсон були для мене кумирами, поки я їх не переміг на Гаваях та в Замбії»

— Василю, хто для вас є авторитетом серед «стронгменів»?
— Знаєте, ще коли був маленьким і любив дивитися по телевізору на каналі «Євроспорт» подібні змагання, я завжди дивувався й захоплювався тим, як люди можуть пересувати важкі предмети, піднімати кругле каміння, за яке неможливо ухопитися. А коли ближче познайомився з цим світом, міф про непереможних богатирів якось пригас. Раніше я намагався рівнятися на чемпіона світу 2001 року Свена Карлсона чи чемпіона-2000 Магнуса Самуельсона. Я залазив у інтернет, читав усе про них, захоплювався їхніми досягненнями. Але це було до того моменту, поки я не виграв у Свена Карлсона на Гаваях, а у великого Магнуса — на першості світу в Замбії. І тоді я зрозумів, що я — реальна людина, і вони — реальні люди, в яких можна виграти. І зараз вважаю, що вийшов на такий рівень, коли й сам можу бути для когось прикладом і авторитетом.
А от у кого хотілося б ще виграти, то це у дворазового чемпіона світу Маріуша Пудзяновського. Цей поляк сьогодні мій основний конкурент.
— Чи є принципова різниця між великим спортом і змаганнями «стронгменів»?
— Головна відмінність у тому, що перше — це передусім олімпійські види спорту, а друге — шоу. Вони виживають, а участь у змаганнях богатирів дає можливість трохи заробити. Крім того, до програми «стронгменів» входить із півсотні силових вправ, є серед них і доволі незвичні. Глядач, спостерігаючи за змаганнями богатирів, часто не вірить своїм очам...
— Що саме ви маєте на увазі?
— У Словаччині, скажімо, ми кидали у висоту, через планку, 12-кілограмову бочку. Тримали по 200 кг ваги у кожній руці на час. Піднімали кулі вагою від 105 до 150 кг. В Австрії перевертали автомобіль «Фольксваген Гольф». Іноді доводиться піднімати кулі вагою до 180 кг. Глядачам подобається «Прогулянка коваля» — перенесення на час 130-кілограмових тягарів у кожній руці. На тренуваннях я працюю і з більшим навантаженням — до 175 кг. Загалом, вага снарядів коливається від 12,5 кг, коли кидаємо бочку, до 25 тонн, коли тягнемо пожежну машину. На змаганнях у Ялті я протягнув її на 1 м 25 см. Більшість суперників тоді зупинилася на позначці 20—30 см.

«По натурі я максималіст»

— А що спонукало вас минулого року до рекордів у Львові, коли ви тягли зчеплені трамваї?
— Ідея потягнути трамваї прийшла під час змагань у Зальцбурзі, коли ми мали кілька годин для прогулянки містом. Там архітектура чимось подібна до Львова, така ж бруківка і трамвайні колії. Тільки трамвайчики там старі, хоча й гарно відреставровані. І тоді мені захотілося спробувати у Львові потягнути трамваї. Приїхав додому, роззнайомився з людьми, обійшов кілька трамвайних депо. А потім вирішили це все приурочити до Дня Львова.
— Але ж тоді ви не тільки потягли п'ять трамвайних вагонів вагою 101,5 тонни, а й десять авто та «прогулялися» з двома валізами по 171 кг кожна. Одного рекорду було замало?
— Справа в тому, що я по натурі максималіст, тому завжди хочеться зробити щось більше. До речі, всі три рекорди зафіксовані представниками Книги рекордів України і надіслані до Книги рекордів Гіннесса.
— Хто ще з українських богатирів може скласти вам конкуренцію серед найсильніших?
— Мій головний конкурент і постійний другий номер на всеукраїнських змаганнях — Михайло Старов із Харкова. Він виграв останній етап World Strongman Cup. Також непогані перспективи має Ігор Педан. На чемпіонаті в Замбії він ще виступав за збірну Росії, але зараз переїхав до Києва і виступатиме за нашу команду.
— Чи є у вас якісь особливі секрети, як тримати себе у формі?
— Ну найбільший секрет, мабуть, — це моя впертість. Якщо я вже поставив собі щось за мету, то обов'язково цього досягну. А так — щоденні тренування і досвід.
Щодо особливої дієти, то такої немає. Весь секрет — у тренуваннях і вітамінізованому харчуванні.
Я дуже люблю фантазувати і все готую сам, коли є час. Буває, коли ми з дружиною їдемо з візком по супермаркету, я дивлюся на продукти, і раптом мені спадає на думку якась оригінальна комбінація. Це все скуповую, і доки їду додому, страва уже «готується» в голові. Світлана дуже любить мою солянку. Колись я найкраще готував плов, а зараз коронною стравою є рис із м'ясом і морепродуктами. А ще я люблю запікати бутерброди у тісті: сарделька, буженина і сир. Сир розпливається, але не витікає. Ось я зараз розповідаю вам, а в самого слина тече...

«Мрію опинитися в горах біля озера, з шашликами й без мобілки»

— Ваша дружина теж людина спорту. Чим вона зараз займається?
— Найперше — виховує нашого 9-річного сина Адама.
— А де ви познайомилися?
— По дорозі на «Таврійські ігри». Ми тоді виступали з силовими вправами, а вона з показовими номерами в паузах. Світлана — майстер спорту з гімнастики, займалася фітнесом.
— Подорожуючи по змаганнях, довелося побачити світу?
— У принципі, так. У Замбії, наприклад, світовий чемпіонат відбувався за 150 метрів від знаменитого водоспаду Вікторія. Нам іще пощастило, що ми були в посушливий час, бо, як кажуть місцеві, коли сезон дощів, там водоспад перетворюється на стіну води, за 5 метрів нічого не видно від водяного пилу. У Шотландії бачив знамениті озера. Були в Єгипті біля пірамід — це в нас зі Світланою наче весільна подорож вийшла.
— А що сподобалося найбільше?
— Взагалі мені ближче до душі гори. Ми з братом свого часу з наплічниками облазили Карпати вздовж і впоперек. Бачив я гори в Австрії, у Швейцарії, в Андоррі. Там ми влітку піднялися на висоту три тисячі метрів — у шортах, у футболках, — а на вершині лежить сніг. А ще мене вразили гори на Гаваях — зелені, зарослі, такі, як показують по телевізору. Після Гаваїв у мене лишилися найкращі спогади.
— Про який відпочинок ви мрієте?
— Хотілося б опинитися високо в горах на березі озера, де мене ніхто не зміг би дістати по мобільному. Поставити там мангал, засмажити шашлики і знати, що принаймні два дні тобі не треба нікуди бігти. На жаль, це лише мрії — останнім часом вільного часу практично не буває. Це мене й бісить.

Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО
газета Україна молода


 


  © 2002-2008 Bogatyr.com.ua
  Створення сайту: студія креативного дизайну «Арт Депо»